Laima Chocolate Museum — Attraction in Riga

Riebuma un stresa sajūta — tas ir viss, ko sajutu pēc šī apmeklējuma.

Pirms mēneša es uzzināju, ka vienā no Rīgas muzejiem tiek rīkotas šokolādes gatavošanas meistarklases. Tas man šķita interesanti, tāpēc mēs ar draugu ieplānojām braucienu. Es ļoti vēlējos apmeklēt šo muzeju, tāpēc iekļāvām to mūsu maršrutā.

Kad mēs ieradāmies, mūs sagaidīja… tukšs krēsls.

Pēc dažām minūtēm beidzot parādījās administratore. Mēs ar draugu sarunājamies sarunvalodas līmenī latviski un cenšamies to uzlabot. Viņš pieklājīgi pajautāja, vai ukraiņiem ir kādas atlaides — jo daudzos Latvijas muzejos tās ir paredzētas, pietiek uzrādīt pasi. Par jautāšanu jau nesit. Bet šīs sievietes reakcija bija šokējoša — viņa pārāk smējās un teica, ka "mums neviens neko nav parādā". Pietiktu taču vienkārši atbildēt “nē”, vai ne?

Pēc tam draugs painteresējās par biļešu cenām un meistarklasēm. Un tad sākās pats interesantākais. Administratore, saritinot acis, strupi atbildēja, ka uz meistarklasi jāreģistrējas iepriekš. Un tad demonstratīvi noklikšķināja ar pirkstiem mūsu priekšā un teica: — Jūs nevarat vienkārši ienākt no ielas, parādīties un pieprasīt, lai jums kaut ko dara tā vienkārši!

Vai šī ir atbilde, kas ir cienīga muzeja pārstāvei?

Mēs vienkārši uzdevām jautājumus, jo par šo vietu neko nezinājām. Kā citādi uzzināt, ja tavs pirmais iespaids par muzeju ir rupja sieviete, kas knipš ar pirkstiem tavā priekšā?

Pēc tam draugs pajautāja par ekskursiju. Atbilde: — Nē, jūs nevarat. Jūs vienkārši esat no ielas. Te viss ir aizņemts.

Nu labi. Tad viņš jautāja, vai varam vienkārši patstāvīgi apskatīt ekspozīciju. Samaksāja par ieeju. Mums jautāja, vai vajag audiogidu — mēs atteicāmies. Mums norādīja virzienu: “Ejiet pa kreisi”.

Mēs gājām. Ceļā redzējām grupu ar gidu, lasījām informācijas stendus, uztaisījām dažas fotogrāfijas… Un viss. Es jau tad jutos vīlusies. Gājām līdz maršruta beigām, bet tā arī nesapratām, kas tas bija par muzeju un kāpēc biļetē par 8 eiro praktiski nekas nav iekļauts.

Pirms izejas mēs pamanījām foto zonu ar muzeja baneri. Pievērsām uzmanību, ka mums nav nevienas kartes vai papildu informācijas. Draugs vienkārši nopūtās: — Iesim mājās. Tas ir bezjēdzīgi.

Es jutos dīvaini dusmīga, aizvainota un apjukusi.

Jau pie izejas mēs pamanījām gidi un nolēmām pajautāt tieši: — Atvainojiet, kas šeit vispār ir? Mēs izgājām visu muzeju, bet neko īpašu neredzējām.

Un te mūs gaidīja atklājums. Izrādījās, ka administratore ne tikai rupja, bet arī nepilda savus tiešos pienākumus. Mums vajadzēja izsniegt karti, atlaides kuponu pirkumiem muzeja veikalā, pacienāt ar konfektēm un karsto šokolādi.

Meitene atvainojās un paskaidroja: — Atvainojiet par administratoru… Viņa mums tāda ir.

Kāda “tāda”? Nikna? Nekvalificēta? Cilvēks, kurš atklāti pazemo apmeklētājus un nepilda savu darbu? Ja visi to zina, kāpēc šī persona joprojām ieņem amatu kā muzeja pārstāvis?

Pēc otrās muzeja izstaigāšanas mēs beidzot saņēmām visus pakalpojumus, kas bija iekļauti biļetē. Bet sajūtas palika briesmīgas.

Izejot, es pamanīju vēl vienu apmeklētāju, kura stāvēja pie reģistratūras un mēģināja saņemt muzeja karti — arī viņai to no pirmās reizes neizsniedza.

Es nolēmu nerimt. Piegāju pie administratora un teicu: — Jūs mums neko neizsniedzāt. Un jūsu žests ar pirkstu klikšķināšanu ir nepieļaujama necieņa pret apmeklētājiem.

Viņa? Vienkārši iesmējās mums sejā.

Mēs iznācām no šīs vietas nevis ar šokolādes baudu, bet gan ar rūgtu pazemojuma...

Відчуття огиди та стресу – це все, що я відчула після відвідин цього місця.

Місяць тому я побачила, що в одному з музеїв Риги проводять майстер-класи з виготовлення шоколаду. Це здалося мені цікавим, і ми з хлопцем запланували поїздку. Я дуже хотіла відвідати цей музей, тож ми внесли його в наш маршрут.

Коли ми прийшли, нас зустрів… порожній стілець.

Після кількох хвилин очікування нарешті з’явилася адміністраторка. Ми з хлопцем говоримо на розмовному рівні латиською і намагаємось удосконалювати її. Він ввічливо запитав, чи є знижки для українців – адже в багатьох латвійських музеях вони передбачені, достатньо показати паспорт. За питання, як кажуть, не б’ють. Але реакція цієї жінки була шокуючою – вона зверхньо розсміялася й сказала, що «нам ніхто нічого не винен». Достатньо ж було просто відповісти «ні», чи не так?

Потім хлопець поцікавився вартістю вхідного квитка та майстер-класів. І тут почалося найцікавіше. Адміністраторка, закотивши очі, різко відповіла, що на майстер-клас потрібно записуватися заздалегідь. А потім демонстративно клацнула пальцями перед нами й сказала: — Ви не можете просто прийти з вулиці, з’явитися і вимагати, щоб для вас щось зробили ось так!

Це відповідь, гідна представниці музею?

Ми просто ставили запитання, бо нічого не знали про цей заклад. Як інакше дізнатися, якщо твоє перше враження про музей – хамка, яка клацає пальцями перед обличчям?

Далі хлопець запитав про екскурсію. Відповідь: — Ні, ви не можете. Ви просто з вулиці. Тут усе зайнято.

Ну гаразд. Тоді він поцікавився, чи можна просто самостійно оглянути експозицію. Заплатив за вхід. Нас запитали, чи потрібен аудіогід – ми відмовилися. Нам вказали напрямок: «Йдіть ліворуч».

Ми пішли. Дорогою побачили групу з екскурсоводом, почитали інформаційні стенди, зробили кілька фото… І все. Я вже тоді відчувала розчарування. Дійшли до кінця маршруту, але так і не зрозуміли, що це був за музей і чому у вхідний квиток за 8 євро не входить практично нічого.

Перед виходом ми натрапили на фото-зону з банером музею. Звернули увагу, що у нас немає жодної карти чи додаткової інформації. Хлопець просто зітхнув: — Пішли додому. Це безглуздо.

Я відчувала дивну суміш злості, образи й розгубленості.

Вже біля виходу ми побачили екскурсоводку та вирішили запитати напряму: — Вибачте, а що тут взагалі є? Ми пройшли весь музей, але нічого особливого не побачили.

І ось тут нас чекало відкриття. Виявилося, що адміністраторка не лише хамка, а й не виконує своїх прямих обов’язків. Нам мали видати карту, знижковий купон на покупки в магазині музею, пригостити цукерками та гарячим шоколадом.

Дівчина вибачилася перед нами та пояснила: — Вибачте за адміністраторку… Вона у нас така.

Яка «така»? Зла? Некомпетентна? Людина, яка відверто принижує відвідувачів і не виконує свою роботу? Якщо всі це знають, то чому ця особа все ще займає посаду представника музею?

Після другого проходу музеєм ми нарешті отримали всі послуги, що були включені у квиток. Але відчуття залишилися жахливі.

Виходячи, я помітила ще одну відвідувачку, яка стояла біля рецепції й намагалася отримати карту музею – їй її теж не дали з першого разу.

Я вирішила не мовчати. Підійшла до адміністраторки й сказала: — Ви нам нічого не видали. І ваш жест клацання пальцями – це неприпустима неповага до відвідувачів.

Вона? Просто розсміялася нам в обличчя.

Ми вийшли з цього місця не з відчуттям шоколадної насолоди, а з гірким...

In Riga town, where sweet dreams come alive, Laima's Chocolate Museum, a place to thrive. With information rich, history's embrace, Where cacao's tale takes center stage.

Cacaobeans' journey, from faraway lands, Crafting delights with skilled hands. A treat for the senses, knowledge so grand, In Laima's realm, the past will stand.

Free tastings beckon, a taste of delight, Savoring chocolates, a pure delight. From bitter to sweet, the flavors unite, A symphony of cocoa, a pure delight.

In the museum's shop, a treasure trove, Assortment galore, to make us rove. Gifts for all, to bring joy and love, Laima's chocolate, a gift from above.

So if you find yourself in Riga's domain, Visit Laima's Museum, a sweet refrain. Immerse in history, a cocoa domain, And indulge in chocolates, to your...